Механізм прийняття рішень у демократичному суспільстві ґрунтується на громадській думці з кожного конкретного питання, бо це думка виборців, які наділяють реальною владою тих чи інших політичних діячів. Авторитарний режим орієнтується на думку виборця дуже формально, керуючись інтересами і позицією істеблішменту, тому не приділяє громадській думці значної уваги і не сприяє розвитку соціології як науки. Демократичне суспільство звикло до різного роду соціологічних опитувань, які мають за мету дізнатися думку людей з того чи іншого приводу, а тому позитивно ставиться до соціології, яка весь час активно розвивається як наука. Авторитарне суспільство негативно налаштоване до соціологічних опитувань, оскільки привчено до того, що громадська думка не вирішальна для влади при прийнятті рішень і влада приховує свою справжню політичну позицію.

Розбудова демократії у значно більшій мірі залежить від суспільної активності ніж від діяльності решти суб’єктів політичного життя. Простіше кажучи, рішуче висловлення народної незгоди з рішеннями влади  значно більше пришвидшує вироблення звички влади дослухатися до громадської думки. При цьому варто зауважити, що навіть публікація в Інтернет й інших ЗМІ результатів опитування громадської  думки впливає на ступінь її врахування владою. Здебільшого завдяки зростанню рівня прагнення громадян України бути почутими і сприйнятими можновладцями в якості справжнього джерела влади. Почати варто з організації і проведення незалежних опитувань громадської думки, що привчило би співвітчизників її висловлювати і гуртуватися заради реалізації свого бачення шляху розвитку суспільного життя нашої батьківщини.

У такий спосіб налагоджуються необхідні для державотворення соціальні зв’язки на рівні населеного пункту, району, області і всієї України, консолідуючи суспільство на базі захисту національних інтересів і втілення у життя національних проектів. Ось так означиться і сформується нова національна еліта здатна вести суспільство до досягнення його мети, тобто добробуту у власній державі. При цьому національна безпека досягатиметься завдяки високому рівню національної свідомості і патріотизму громадян України, фундамент яких – історична пам’ять основана на реальних подіях відтвореними за спогадами реальних учасників, очевидців й історичними джерелами. Тоді перспективи суспільного розвитку вимальовуватимуться на ґрунті простеження причинно-наслідкових зв’язків аналітиками, а не фантазій політтехнологів.

Радянський режим, встановлений в Україні виключно силою зброї, для свого збереження потребував силових, карального типу структур, а тому й називав їх органами внутрішніх справ, а не правоохоронними органами. З комуністами цілком зрозуміло, бо їм був потрібен захист від народу і борці з політичною і кримінальною злочинністю, а нашій сучасній владі потрібні охоронці від народу України чи все ж таки правоохоронці? Якщо перше, то зволікання зі створенням кримінальної поліції і перспектива відновлення ДАЇ цілком логічні дії, а друге, то навіть існування МВС суперечить ідеї української поліції, яка має бути структурно значно простішою і не обтяженою бюрократією. Наприклад, відділком може керувати капітан, а міським управлінням майор районним в області підполковник, а обласним полковник. Усією поліцією України може керувати генерал, який очолює головне, або Всеукраїнське управління поліції, або департаменту ну кому як подобається, проте роздувати його до міністерства навіщо? J.

Щоправда на створення сучасної ефективної української поліції, яка би могла стати базою для розбудови відповідної правоохоронної системи потрібна не лише політична воля, але й докорінна перебудова світосприйняття в українському суспільстві. Саме суспільство мусить усвідомити потребу у правоохоронній, а не каральній системі, а це розуміння ґрунтується на практиці реалізації громадянських прав і політичних свобод, які необхідно весь час охороняти від будь-яких зазіхань з усіх боків, а не одних людей від інших, або якийсь абстрактний громадський порядок. Осмислення всього, що відбувається з українськими «правоохоронними» органами наштовхує на думку про неминуче самознищення сучасної української політичної системи у найкоротші терміни.

Якщо сучасний український політичний клас має намір і надалі таким залишатися, то волею не волею він мусить модернізуватися у презентанта суспільства і захисника національних інтересів, а від так їх інтереси мають об’єднатися з українськими національними інтересами, тобто особисті інтереси доведеться підпорядкувати національним. Останнє можливе лише за умови зміни підґрунтя моралі, зокрема переорієнтації на вічні цінності, тобто «… покаяння від мертвих учинків та про віру в Бога,. науки про хрещення, про покладання рук, про воскресіння мертвих та вічний суд.»  (До Євреїв 6:1,2).  Реалізація цих принципів розкриває шлях до невідворотних позитивних змін у суспільстві, а їх ігнорування до невідворотних негативних змін у суспільстві.

Начало формы

Конец формы

Образ українця-повстанця створений російсько-імперською пропагандою у перші десятиліття XVIII ст., розвинений радянською і підтримуваний сучасною російсько-федеративною пропагандистко-ідеологічною машиною та не спростований українською науковою спільнотою соціально-гуманітарного профілю, відверто кажучи відлякує наших західних партнерів від повномасштабної економічної співпраці з Україною. Цей образ частково підкреслюється фактом двох революцій, які відбулися в Україні у ХХІ ст., але їх антикорупційний й антиолігархічний характер ослабляє цей аргумент, а от потужний брак читабельних наукових праць присвячених українському способу життя, які б очищали образ українця від імперсько-колоніальних нашарувань і не перетворювали його на головного творця світової цивілізації.

Реальний образ українця мирного трударя пригнобленого різними завойовниками, який прагне жити: «в сім’ї вольній новій» і бореться за це всіма доступними для нього методами і способами чомусь не знайшов адекватного висвітлення в українській історіографії. Виправлення цієї ситуації означає створення позитивного іміджу України у світі, що привертатиме необхідну увагу потенційних інвесторів і туристів, які приїдуть і вкладуть фінанси в Україну чи у створення бізнесу, чи витрачання коштів на розваги і саморозвиток. Україна відкриється світові по-новому такою , якою є насправді, гостинною в усіх сенсах цього слова, а українці добрими, мирними, щирими, підприємливими, працьовитими, надійними і відповідальними людьми.

Негатив, який оточує кожного з нас щодня відійде у минуле, бо буде замінений позитивом і радістю життя. Нашим людям для повного щастя не вистачає віри в Бога на базі вивчення і виконання Його Слова записаного в Біблії. Поза цим не можливо позбутися найболючіших проблем українського суспільства, зокрема розділення і зловживання службовим становищем. Усвідомлення невідворотності суду Божого виступає моралізуючим елементом, а без означеної складової суспільного життя, тобто на голому примусі без переконання, збудувати щось по-справжньому добре не вийде скільки не старатися.  Важливо те у чому переконана людина, якщо благодать і сваволя синоніми, то буде лихо, а якщо – антоніми, то благо. Вибирайте самі для себе образ українця, котрому ви стараєтеся відповідати чи свавільного повстанця, чи мирного високоморального трударя…

Іще підчас анексії Криму почалися порівняння політики Путіна з політикою Гітлера, проте німецько-радянський реваншизм 1930-х –1940-х рр. був пов’язаний з поразкою у 1-й світовій війні і повністю реалізувався у 2-й світовій війні. СРСР на 1945 р. повністю реалізував план імперського генштабу на російсько-німецьку війну 1914 – 1918 рр., а тому говорити про повторення реваншу дещо не коректно. Ну по-перше маніпулювання мовно-етнічними питаннями типова риса імперіалізму, по-друге поразка у холодній війні спадкоємиці СРСР – РФ у повній мірі проявила себе тільки після гострої постановки питання євроінтеграції України, а по-третє СРСР виявився спадкоємцем Російської імперії (далі РІ), хоч і не юридично, проте фактично.

Таким чином сучасна РФ опосередковано виступає спадкоємицею РІ про, що переконливо свідчить уся зовнішня політика сучасного Кремля, зокрема у контексті войовничості. Слід звернути увагу на те, що російсько-український конфлікт був очевидний для німецьких істориків іще на початку ХХІ ст., оскільки російську політико-інтелектуальну еліту не влаштовувала наявність української державності ще тоді. Цікаво, що росіяни переконані у своєму виключному праві на Україну та решту колишніх республік СРСР розглядали СНД, як аналог СРСР, як і більшовики розглядали СРСР як аналог РІ, сприймаючи «співпрацю» у рамках СНД у якості способу збереження російського геополітичного та економічного впливу у регіоні.

При цьому на межі XVIII – ХІХ ст.. Росія мала досвід ведення чотирьох війн одночасно, а на межі ХХ – ХХІ ст.. лише двох невже Росія так ослабла за двісті років? Можливо, проте незалежно від того чи Росія імперія чи федерація завжди прикидалася слабкою і деградуючою, проте без України ця деградація стає реальною, а цього путінський режим допустити не може, бо стагнація це одне, а повний крах це зовсім інше. У цій ситуації Путін наслідує Леніна, який стверджував, що без українського хліба більшовицький режим чекає швидка загибель, як і РІ на початку 1917 р. аналогічна доля може спідкати РФ у 2017 р. і втрати шансу на реванш за поразку у «холодній війні», а ця поразка може стати підґрунтям нового витка реваншизму.

Аналогія сучасної російсько-української війни з 1-ю світовою полягає у позиційній війні на території України і втягненості у конфлікт світової спільноти. Дипломатичне втручання останньої у ситуацію на Донбасі наштовхує на міркування про необхідність економічної і суспільної модернізації України, яка дозволить мало не самотужки вирішити проблему, спровокувавши силову зміну влади у РФ, і, подякувавши світовому співтовариству за підтримку і співпрацю, бо за інших умов уникнути російського реваншизму практично не можливо. Дипломатичний сценарій вирішення російсько-українського протистояння ймовірний лише як фаза силового через те, що наш північно-східний сусід розуміє лише силу.

Важливим елементом розчулення сучасної ситуації на сході і в Криму виявляється соціалізація населення тимчасово окупованих територій до чого вже час активно готуватися, а не розмірковувати на ці теми з розумним і багато значущим виглядом, оскільки сформованість громадянської позиції пересічних українців означає не повторення російського реваншу чи реваншизму в Україні і виступає запорукою розбудови правильних україно-російських відносин у майбутньому. Нам вирішувати, пару років повоювавши, жити мирно у соборній самостійній процвітаючій українській державі чи постійно відстоювати свою незалежність зі зброєю в руках, проливаючи кров і піт патріотів, або тільки піт. Повернення російсько-українського  конфлікту у фазу економічного протистояння є питанням українського вибору, тобто від темпу модернізації нашої економіки і системи суспільних відносин на пряму залежить зміна формату боротьби з Росією за самостійність України.

Повномасштабна модернізація наявних підприємств, при відродженні тих, які функціонували у минулому і створенні нових, а також розвиткові транспортної інфраструктури на базі, як іноземного, так і внутрішнього інвестування складає економічну модернізацію. Зрозуміло, що невід’ємною складовою успішного досягнення мети є модернізація війська і на рівні технічного забезпечення, і розвитку способів ведення війни. Поруч із розбудовою громадянського суспільства, яке поступово витіснятиме радянську бюрократію з державного життя України, що стане організаційною базою подолання корупції. Щоправда все це не можливо без світоглядної модернізації українського суспільства, тобто відмови від колоніального православно-атеїстичного світогляду і щирого навернення до віри в Бога.

Україні потрібно, щоб Росія залишила її у спокої, тобто перестала втручатися у внутрішні справи та чи дійсно українці прагнуть звільнитися від залежності чи лише полегшити умови свого рабства? Чи є реальне усвідомлення того, що таке власна держава? Напевне немає, бо ми не спостерігаємо реальної посвяти українській справі серед української політичної еліти сучасного штибу. Щоправда громадськість України прагне до державотворення, проте навіть най більш патріотичні та національно свідомі громадські діячі слабко розуміють роль і значення світоглядної складової звільнення. Люди сподіваються на себе та інших людей, а не на Бога і більшість тих хто каже, що сподівається на Господа роблять це теоретично, а не на практиці.

«…Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!» (Єремія 17:5) «Благословенний той муж, що покладається на Господа, що Господь то надія його!» (Єремія 17:7).  Як реально покласти надію на Господа? Запитають ті хто у Нього вірять. Відповідь проста: «Виконуй Його заповіді». Які? Ось такі: «30. І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша! 31. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Від Марка 12:30,31).

Як це зробити? Ось так: «15. Як вони вже поснідали, то Ісус промовляє до Симона Петра: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси ягнята Мої! 16. І говорить йому Він удруге: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси вівці Мої! 17. Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи кохаєш Мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє: Чи кохаєш Мене? І він каже Йому: Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє до нього Ісус: Паси вівці Мої!» (Від Івана 21:15-17). Тут показано любов до Ісуса і до людей одночасно слід поєднати людей з Ісусом і стане благо.

Ця інформація старанно приховується від широкого загалу, оскільки за умови її поширення у сучасній українській політичній еліті пропаде всіляка потреба, а пересічні українці само організуються на християнських засадах і житимуть громадянським суспільством, яке функціонує на принципах реалізації прав і свобод людини і громадянина. Як у США виникала правова держава на базі того, що Бог створив усіх людей вільними і рівними, а тому люди народжуються з правами, яких їх ніхто не може позбавити, так Україна може розбудувати своє громадянське суспільство і державу на цих самих Євангельських принципах.

Розглянемо прагнення й очікування наших західних партнерів щодо нас у тривимірному зрізі: економіка, геополітика, соціальна культура.

ЄС цікавлять українські дешеві харчі і дешева робоча сила. Останнє цікавить абсолютну більшість розвинених країн. Інвестори прагнуть вкладати свої капітали у різноманітні виробництва у країнах із не високим достатком населення. «Золотий мільярд» хоче скористатися з зубожіння українців для того, що би, побудувавши заводи і фабрики на нашій території отримувати максимальні прибутки завдяки не високій зарплаті працівників,  але їх відлякує корупція викликана занадто регуляцією ринку. У разі лібералізації ринку, зменшення бюрократії і подолання корупції, Україна стане інвестиційним раєм і споживатиме надлишки капіталів розвинених країн як Китай свого часу. Це також загрожує колоніальним становищем, а тому має бути мудрий баланс зовнішніх і внутрішніх інвестицій, який забезпечить відродження і розвиток усіх галузей української промисловості.

У геополітичному вимірі Україна буферна країна між агресивною Росією і миролюбною Європою. Тому наша військова міць є базовим інтересом  ЄС і NАТО. Самостійне нарощування військової могутності та забезпечення власного виробництва всього необхідного для війська стане запорукою конструктивного діалогу з нашими західними партнерами і полегшить мирне врегулювання конфлікту на Донбасі і питання мирного повернення Криму. Пришвидшить ці процеси дуже активна оборона ЗСУ на східному фронті, яка виснажуватиме супротивника і примушуватиме його до здачі позицій і свідчило про обороноспроможність ЗСУ грамотно висвітлену в українських і західних ЗМІ.

Соціокультурний вимір видається найменш значущим, але ціннісна переорієнтація українського суспільства з радянсько-пострадянських стереотипів на культуру реалізації політичних свобод і прав людини та громадянина є запорукою вирішення проблем українського суспільства. Для досягнення цієї трансформації необхідно запозичувати світоглядну основу, а не сучасні форми співжиття людей успішних країн. Це пов’язано з дією закону сіяння і жнив: «Не обманюйтеся, Бог осміяний бути не може. Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне!» (До Галатів 6:7). Тільки слід пам’ятати і враховувати, що урожай обов’язково буде у рази більший за посіви і нарікати у такому випадку варто лише на себе, а хвалити Бога за те, що Його закони працюють. Україна має всі шанси стати країною щасливих людей, які мудро вчинили, поставивши волю Божу на перше і головне місце кожен у своєму житті.

Є три виміри російських прагнень щодо України: економічний, геополітичний і соціокультурний. Розгляньмо всі три по черзі.

З економічної точки зору РФ потребує споживача своїх дорогих природних ресурсів, наприклад, $500 за 1000 м³ природного газу для початку кремель цілком влаштує, і постачальника дешевих продуктів харчування та напівфабрикатів для промисловості. Чим і викликані торгівельні війни РФ – Україна 2000-х – 2010-х рр. Байки про партнерство і співробітнецтво завуальовують експлуатацію і прагнення консервації наявного стану речей. Російська верхівнка зацікавлена у бідності пересічних українців і їх переконаності у економічній залежності України від Росії. Проросійська влада в Україні впринципі залюбки реалізувала проект мвоїх московських патронів і гальмувала модернізацію української економіки.

Геополітичний вимір російських бажань окреслюється у продовженні Україною зовнішньої політики Росії. У першу чергу мова йде про «позаблоковий» статус України у поєднанні з інтеграцією нашої держави до митного союзу. Варто згадати й про розміщення на тереторії України військово-морської бази РФ. Реакцією на загрозу її втрати після «революції гідності» стала анексія Криму. Проект «Новоросія» розпочатий Російською імперією іще наприкінці XVIII ст. з тріском провалюється у нас на очах, оскільки українці виявили і продовжують виявляти та відстоювати бажання житии у незалежній Україні, а не російській колонії чи напівколонії.

Соціокультурний аспект я б охаректерезував як організацію продовження російського культурного простору в Україні. «Русский мир» тримається на двох умовних стовпах: російськомовності і православності, якщо з першим питанням українці хоч потехеньку розбераються, то друге для них залишається незрозумілим. Українці чомусь вважають світогляд занадто приватною і  другорядною справою їх життя, проте саме він визначає спосіб життя і результат життя.  Тому повноцінний відрив від «Русского мира» можливий лише на світоглядному рівні, що забезпечить економічне і геополітичне звільнення.

Отже мова йде про прагнення кремля за будь-яку ціну забезпечити колоніальне становище України відносно Російської Федерації. Офіційна російська влада за підтримки російського суспільства готова на все що би зберегти свій безроздільний вплив на Україну і звинувачувати у цьому В. Путіна особисто безвідповідально, бо все російське суспільство чи принаймні його більшість прагне тримати Україну у залежності від РФ, яка не дасть розвивати в Україні жодну сферу життя. Повноцінно звільнитися від цієї залежності можна лише, перебудувавши світогляд. Ісус Христос сказав: «і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Євангелія від Івана 8: 32).

Радянське бачення походження людини від тварини спричинило морально-етичне руйнування суспільних устоїв і падіння комуністичної системи. Саме тому його варто поступово замінити концепцією створення людини за образом і подобою Божою. Сучасна моральна криза українського суспільства є наслідком утвердження еволюціонізму у світоглядній основі соціумів усього світу, а не котрогось із них окремо. Про це відверто свідчать  обставини, котрі склалися у країнах так званого західного світу. З іншого боку утвердження Божественного походження людини призводить до вирішення суспільних проблем, свідченням цього є приклад, економічного дива Південної Кореї (14 місце у світі за рівнем зростання ВВП), яка має у складі свого населення 35% християн і 27% буддистів. Іншим прикладом є Китай де християн стало більше ніж комуністів і їх частка у китайському суспільстві сягає 12%. Не для кого не таємниця, що китайська економіка претендує на третє місце в світі за темпами розвитку, а українська поки що пасе задніх, незважаючи на те, що Україну позиціонують як християнську країну.

Оновлення системи суспільних відносин відбувається виключно на базі вивчення і застосування Божого Слова (Біблії), без якого всі реформи не можуть принести користі, бо не змінюють суті суспільних відносин, а лише міняють їхню форму. Так дійсно вельми важливо привести у порядок і форму суспільних відносин, але лише на якісно новому підґрунті можливо мати якісно нові результати, бо роблячи одне і те саме годі сподіватися здобути інший результат.  Варто зауважити, що це виключно логіка, котра покладена в основу наукового знання і пізнання, а тому й освітньої системи. Тому достовірність усіх теорій і концепцій перевіряється за результатами і наслідками, що також є логічним.

На початковому етапі заміни варто викладати дві теорії одночасно у порівнянні, поступово витісняючи еволюціонізм із освітнього і наукового обігу. Хоч і не варто повністю позбавляти його право на існування, залишивши людям можливість вибору. При цьому у сьогоденні важливо надати людям свободу вибору, без якої людина втрачає свою людяність перетворюючись на біологічних роботів, які лише споживають матеріальну поживу чи знання, але не правду, яка несе життя. Хтось позбавив людей права вибору, хоч на початку кричав про це право, хтось позбавив людей свободи, хоч на початку закликав до свободи і наче б то робив усе в ім’я свободи. Зараз у період декомунізації цю свободу можна повернути людям, які зможуть зробити свій свідомий вибір, а не залишатися під владою чужого вибору.

Сучасна українська наукова спільнота складається з людей, які прагнуть знайти щось нове, щоб вирішити суспільні проблеми, проте ігноруючи напрацьовану світоглядну і культурну базу співвітчизників і сусідів, зокрема росіян. Українці, не маючи державності все одно мали соціальну структуру подібну до народів, які мали держави. Духовна і світська аристократія легко йшла на співпрацю з політичною елітою Речі Посполитої, а згодом Московського царства, незважаючи на те, що була можливість у XVI ст. зробити церкву підґрунтям організації суспільного життя як і написано про це в Біблії, все одно перемогла концепція клерикалізму. Полеміка щодо церковної унії стосувалася вибору шляху розвитку українського суспільства, яке пішло шляхом розділення на дві клірикальні структури відірвані від реального суспільного життя, тобто від своєї пастви.

Розглянемо варіант зворотного розвитку подій, який дозволяв зберегти українську самобутність. Контрреформація у Речі Посполитій розвивалася швидкими темпами і набирала обертів. Польські ксьонзи, єпископи і кардинали прагнули поширювати католицизм за будь-яку ціну, а порятунок від окатоличення був у співпраці чи протидії. Останнє передбачало самозбереження шляхом відходу від ритуальної релігії і зосередженням на вивченні і практичному застосуванні християнського віровчення, записаного у Біблії. Передумови для цього вже були, зокрема Біблію було перекладено і надруковано староукраїнською мовою, функціонували православні братства, котрі поширювали грамотність серед усіх верств українського суспільства і навіть обґрунтування цієї ідеології українськими православними консерваторами на кшталт І. Вишенського.

Найцікавішим є той факт, що сучасні православні вчені самі ретроградні речі з поглядів Івана з Вишні вважають цілком нормальними, а прогресивні його погляди чомусь не сприймають. Особистість і діяльність П. Могили оцінюють не однозначно, проте схвалюють шлях розвитку, котрим повів митрополит українське православ’я. цікаво цим суперечностям у людській свідомості хоч колись прийде кінець? Це нагадує ситуацію коли люди кажуть: ми хочемо Божого благословення, проте людські вчинки стверджують, що вони живуть за волею диявола. При цьому, кажучи про це людям, чуєш заперечення незгоду і набір аргументів, але не бачиш покаяння з відверненням від мертвих справ і навернення до віри в Бога. вихід простий, але чомусь люди не хочуть його чути…

Останнім часом спілкуючись з людьми помітив, що у мовному питанні вони діляться на дві категорії: свідомі і «байдужі». Свідомі хоч намагаються українізуватися, а «байдужі» виправдовуються: «нам так удобніє». Першим хочеться висловити підтримку і повагу, а у других – запитати: «може вам удобніє жити під російською владою?» Якщо так, то чому б вам не відвідати Росію і не побачити як там добре живеться російськомовним? Щоправда дивлячись на релігійний чинник суспільно-політичного життя, розумію, що ключову роль у соціокультурному житті відіграє церква. Якщо це церква Ісуса Христа, то вона буде поширювати культуру небес, якщо якась інша, то поширюватиме культуру землі.

Культура неба приведе суспільства до благословення – щастя, а землі – прокляття, тобто горя. Це можна спостерігати, порівнюючи ситуацію і південній і північній Кореї, а також у південній Кореї і Україні. Нашу країну цілеспрямовано штовхають на шлях південної Кореї, тобто економічного дива, що можливе лише за умови швидкого поширення Євангелії Ісуса Христа серед українців етнічних і політичних. Люди усвідомлюють корисність Євангелії, проте їм важко відмовитися від звичного непідвладного і непідзвітного життя. Саме з цієї причини вони воліють відкладати прийняття життєво важливого рішення про доручення до Тіла Христового, проте якщо продовжувати проповідувати Євангеліє і являти людям Христа, то вони точно приймуть остаточне рішення з приводу того чи потрібен їм Ісус і Його церква.

Наше християнське поводження і донесення істини у простоті з терпінням і любов’ю поруйнує всі плани сатани на нашу країну і відкриє шлях для реалізації плану Божого на нашу любу неньку Україну і наш народ. Особливе прохання до тих людей, які чують Благу Звістку розбирайтеся у тому, що вам проповідують, ставте запитання, які у вас виникають, вивчайте Біблію разом з тими людьми, які доносять вам таємниці волі Божої і старайтеся пізнати і виконати своє призначення. Не будьте байдужими до свої долі і долі вітчизни. Станьте «сіллю землі» (Матв. 5:13), частиною християнської творчої меншості, яка поведе наше суспільство до щасливого життя у Христі Ісусі Господі нашому, Якому вся слава, честь і хвала на віки вічні. Амінь!  А мовне питання вирішиться у процесі християнізації українського суспільства.