Імперська концепція Москва – ІІІ Рим, сформульована у XV cт. у 30-ті рр. XІХ ст. оформилася в ідеологему «православие, самодержавие, народность», яка досить успішно співіснувала з відносно новою для того часу ідеологічною конструкцією панславізму. Після більшовицького перевороту листопада 1917 р. у Російській імперії і її перетворення на СРСР 1922 р. відбклася відмова від релігійної складової у формуванні світобачення радянських людей, яка вивела панславізм на перше місце у розбудові радянської ідеології. Матеріальне вираження цієї інтелектуальної творчості зводилося до постулата про братерство трьох східнослов’янських народів: росіян, українців і білорусів. При чому старшим вважався саме російський народ, незважаючи навіть на те, що центром давньої східнослов’янської держави – Київської Русі був саме Київ – столиця так званої Малоросії (ХІХ ст.) УРСР (1922 – 1991 рр.), а на теперішній час незалежної України.

Розпад Радянського Союзу красномовно засвідчив про повний провал ідеології братерства трьох східнослов’янських народів. Ліберальний період історії РФ – президентство Б. Єльцина – відзначався популістичними заявами зразка: «беріть суверенітету скільки хочете», – адресатами яких були суб’єкти федерації. Путінська Росія взяла курс на внутрішню централізацію та відновлення впливу на колишні республіки СРСР. Поступово була відновлена релігійна ідентичність росіян і розпочато рух у бік відродження російських традицій політичної культури початку ХХ ст. Поруч із цим постало також українське питання, бо відродження православ’я і певної форми самодержавства призвело до акцентації уваги на досягненні соцеокультурної монолітності російської народності, яка  неможлива без обгрунтування глибини історичного коріння російської державності.

Боротьба за коріння між українською і російською інтелектуальною елітою точилася протягом усього ХІХ ст. Професійні вчені та дослідники-аматори збирали різноманітний історичний матеріал, який міг слугувати джерельною базою для вивчення коріння різних етносів. Аналіз різних точок зору на проблему походження Русі як ключову у питанні визначення російського коріння приводить нас до висновку, що російським авторам просто необхідно було довести, що Русь принаймні політично не була сформована місцевим населення. Це, на їх думку, давало їм можливість заявляти про законість свого панування над українцями. Питання коріння завжди стояло дуже гостро у російсько-українських відносинах, а тому точилися дуже гострі наукові дискусії між російськими і українськими істориками саме з приводу походження Русі, тобто коріння російської державності. Найпростіше українське питання, з точки зору російських імперських ідеологів, вирішувалося шляхом асиміляції українського народу у російську народність, яка спричиняє російську агресію проти України.

Сучасний вихід з цієї ситуації українцями може зводитися до відмови від боротьби за коріння і простого звичайного написання власної історії від родоплемінного часу до сьогодення. Українська історія повинна бути максимально вільною від усяких ідеологічних нашарувань і змагань з іншими народами. Спільні події повинні розглядатися саме у форматі їх спільності. Україну не можна розглядати як окраїну ВКЛ, Речі Посполитої, Московського царства – Російської імперії та Австро-Угорської імперії, ІІ Речі Посполитої і СРСР. Історію державності слід розглядати у поєднанні з історією етносу, суспільства, що дозволить обґрунтувати логічність історичного процесу від протодержавних утворень давніх слов’ян до сучасної незалежної України. Це само собою спростує над сучасну російську псевдоісторичну концепцію Новоросії і Малоросії, без особливого звертання уваги на ці питання з українського боку, що дозволить постійно посилювати тиску на РФ з боку світової спільноти до того часу поки Росія не відмовиться від агресивної політики проти України назавжди.