Болюча чи радісна реальність

Сучасна українська наукова спільнота складається з людей, які прагнуть знайти щось нове, щоб вирішити суспільні проблеми, проте ігноруючи напрацьовану світоглядну і культурну базу співвітчизників і сусідів, зокрема росіян. Українці, не маючи державності все одно мали соціальну структуру подібну до народів, які мали держави. Духовна і світська аристократія легко йшла на співпрацю з політичною елітою Речі Посполитої, а згодом Московського царства, незважаючи на те, що була можливість у XVI ст. зробити церкву підґрунтям організації суспільного життя як і написано про це в Біблії, все одно перемогла концепція клерикалізму. Полеміка щодо церковної унії стосувалася вибору шляху розвитку українського суспільства, яке пішло шляхом розділення на дві клірикальні структури відірвані від реального суспільного життя, тобто від своєї пастви.

Розглянемо варіант зворотного розвитку подій, який дозволяв зберегти українську самобутність. Контрреформація у Речі Посполитій розвивалася швидкими темпами і набирала обертів. Польські ксьонзи, єпископи і кардинали прагнули поширювати католицизм за будь-яку ціну, а порятунок від окатоличення був у співпраці чи протидії. Останнє передбачало самозбереження шляхом відходу від ритуальної релігії і зосередженням на вивченні і практичному застосуванні християнського віровчення, записаного у Біблії. Передумови для цього вже були, зокрема Біблію було перекладено і надруковано староукраїнською мовою, функціонували православні братства, котрі поширювали грамотність серед усіх верств українського суспільства і навіть обґрунтування цієї ідеології українськими православними консерваторами на кшталт І. Вишенського.

Найцікавішим є той факт, що сучасні православні вчені самі ретроградні речі з поглядів Івана з Вишні вважають цілком нормальними, а прогресивні його погляди чомусь не сприймають. Особистість і діяльність П. Могили оцінюють не однозначно, проте схвалюють шлях розвитку, котрим повів митрополит українське православ’я. цікаво цим суперечностям у людській свідомості хоч колись прийде кінець? Це нагадує ситуацію коли люди кажуть: ми хочемо Божого благословення, проте людські вчинки стверджують, що вони живуть за волею диявола. При цьому, кажучи про це людям, чуєш заперечення незгоду і набір аргументів, але не бачиш покаяння з відверненням від мертвих справ і навернення до віри в Бога. вихід простий, але чомусь люди не хочуть його чути…